1-й Первоієрарх Української Автокефальної Православної Церкви в Діаспорі

Митрополит Полікарп (Сікорський) (Сікорський Петро Дмитрович) (* 20 червня 1875 — † 22 жовтня 1953) — митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Народився в селі Зеленьки (Київська губернія) в сім’ї священника. Закінчив Київську духовну семінарію (1898).

Столоначальник Київської духовної консисторії (1908-1918).

В 1919—1921 роках віце-директор департамента загальних справ в уряді УНР. Також працював в Міністерстві віросповідань уряду УНР.

В 1921 емігрував в Польшу.

В 1922 пострижений в монахи і рукоположений в ієромонахи архієпископом Діонісієм (Валединським). В тому ж році возведений в сан архімандрита.

Почергово був настоятелем монастирів – Дерманського і Загаєвського на Волині, Жировицького на Гродненщині. Активно займався політичною і громадською діяльністю.

10 квітня 1932 року митрополитом Діонісієм був хіротонізований на єпископа.

1932—1941 єпископ Луцький, вікарій Волинської єпархії.

Декретом від 24 грудня 1941 року митрополит ППЦ Діонісій затвердив єпископа Полікарпа на посаду адміністратора “Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України» з наданням йому сану архієпископа. На соборі УАПЦ в Пінську 9—10 лютого 1942 року був обраний її главою (адміністратором).

В 1944 евакуювався в Варшаву, потім через Словаччину в Германію.

Після закінчення Другої світової війни — адміністратор УАПЦ в Європі.

В 1950 переїхав у Францію і жив поблизу Парижа.

Помер 22 жовтня 1953 в Оле-су-Буа біля Парижа.

2-й Первоієрарх Української Автокефальної Православної Церкви в Діаспорі

Біографія

Митрополит Ніканор (мирське ім‘я Ніканор Бурчак-Абрамович) народився 27 липня (ст. ст.) 1883 р. в с. Мізові, кол. Ковельського повіту, на Волині. Предки Митрополита належали до духовного стану. Владика Митрополит вчився спочатку в початковій школі в Мізові, потім у Духовній школі в Маційові, а опісля в Волинській Духовній семінарії в Житомирі. Після закінчення семінарії Ніканор Абрамович вчився ще в Київському Комерційному Інституті, а після висвячення в священники — в Київській Духовній Академії та на історико-філологічному факультеті св. Володимира в Києві. На священика був висвячений 23 жовтня 1910 р. в місті Володимирі на Волині Єпископом Володимиро-Волинським Фадеєм. Священиче служіння проходив спочатку в с. Біличах при своєму тестеві; в 1912 р. на власне бажання одержав парафію в с. Тишковичах на Володимирщині, звідки був евакуйований під час першої світової війни в червні 1916 р. до Житомира, де перебував до 1919 р. В Житомирі зайнявся опікою над біженцями. В часі української державности провадив у Житомирі організацію українського церковного життя та був волинським губерніяльним інструктором народної освіти. Тут він також був діяльним членом Братства Святого Спаса, що ставило одним зі своїх завдань відродження українських традицій в Православній Церкві.

Чудом врятувавшись від розстрілу большевиками, літом 1919 р. залишив Житомир і подався до с. Сельце на Володимирщині, куди був призначений настоятелем парафії. В новоорганізованому тоді Володимирському Духовному Правлінні стає свящ. Н. Абрамович секретарем і розгортає широку діяльність. З ініціятиви свящ. Н. Абрамовича і з благословення правлячого тоді Волинською єпархією Єпископа Діонисія (пізнішого Митрополита Варшавського) в днях 3-8 жовтня 1921 р. в Почаївській Лаврі відбувся Волинський Єпархіяльний З‘їзд, головою якого був обраний о. Н. Абрамович, який також під час цього з‘їзду відправив Службу Божу українською мовою. Це була перша Служба Божа українською мовою на тій частині Волині, що опинилася під Польщею.

Гострий меморандум Володимирського Духовного Правління до Свящ. Синоду Православної Церкви в Польщі про необхідність українізації Церкви спричинив закриття Духовного Правління і покарання його керівників. Не зважаючи на це о. Н. Абрамович, що з 1924 р. одержав сан протоєрея, провадить далі активну працю в напрямі українізації Церкви. У зв‘язку з тим та на вимогу протиукраїнських чинників вища духовна влада розпочала слідство проти прот. Н. Абрамовича, що тривало понад два роки і було закінчене в лютому 1927 р. виправданням його з усіх обвинувачень. Коли ж українське громадянство почало вимагати від вищої церковної влади висвячення прот. Н. Абрамовича на Єпископа, Синод у березні 1928 р. заслав його до Дерманського монастиря нібито за церковну несубординізацію, бо продовжував відправляти Служби Божі українською мовою. Повних три роки перебував прот. Н. Абрамович у заточенні в монастирі й був звільнений після того, як в монастирі піднісся рух за українізацію Богослужень, спричинником чого церковна влада вважала прот. Н. Абрамовича.

Звільнений з монастиря, прот. Н. Абрамович був призначений настоятелем православної парафії в осаді Киверці біля Луцька, де властиво він щойно зорганізував парафію. Живучи біля Луцька, що в той час став осередком українського православного церковного життя на Волині, прот. Н. Абрамович брав живу участь у працях Луцької підкомісії перекладу Святого Письма і Богослужбових книжок на українську мову та був членом Товариства ім. Митр. Петра Могили. З 26 жовтня прот. Н. Абрамович був призначений благочинним другого деканату Ковельського повіту. Перед другою світовою війною він провів повну українізацію церковного життя в своєму деканаті. В тому ж селі він перебув першу окупацію Волині совєтською владою з 1939 по 1941 рік. Коли після звільнення українських земель від большевиків з’явилася можливість відновлення церковного життя на центральних і східних землях України й постало питання про конечність висвячення нових єпископів, одним з перших кандидатів на єпископа став прот. Н. Абрамович. З благословення Митрополита Варшавського Діонисія, зверхника Православної Церкви, в складі духовенства якої знаходився прот. Н. Абрамович, в Пінську на Поліссі 9 лютого 1942 р. відбулася хіротонія прот. Н. Абрамовича на Єпископа, що перед тим прийняв чернецтво й став архимандритом. Довершили хіротонію Архиєпископи Олександер Пінський й Полікарп Луцький і Ковельський та Єпископ Юрій Берестейський згідно з канонами Святої Православної Церкви.

Владика Ніканор був висвячений для Києва, куди прибув 13 березня 1942 р., а 16 березня в Свято-Андріївському соборі в Києві був всенародно обраний на Київську єпископську катедру. 19 березня 1942 р. репрезентантами УАПЦеркви в Києві, внаслідок бажання віруючих і чолових органів УАПЦеркви в Україні, Єпископові Ніканору було передано зверхність і представництво цієї церкви. Одночасно, у зв‘язку з забороною окупаційною владою діяльности Всеукраїнської Православної Церковної Ради, склад її було включено до Вищого Церковного Управління при Єпископові. За час перебування Владики Ніканора в Києві було ним висвячено для Української Автокефальної Православної Церкви 8 єпископів, 187 священників і організовано лише на самій Київщині 580 українських православних парафій. Постановою Собору Єпископів з участю представників від духовенства й вірних у Києві 17 травня 1942 р. Владику Ніканора було возведено в сан Архиєпископа Київського й Чигиринського. Діяльність Владики Ніканора проходила в Києві в дуже тяжких умовах воєнного часу, при повній недоброзичливости, а то й ворожости окупаційної гітлерівської влади до УАПЦеркви й самого Владики Ніканора.

25 вересня 1943 р. Владика Архиєпископ Ніканор був змушений залишити Київ і податися на Захід. Після короткого перебування на Волині виїхав на запрошення Митрополита Діонисія до Варшави, де перебував під його опікою та брав активну участь у Соборі Єпископів УАПЦ, що відбувся там у березні-квітні 1944 р. Пізніше через Словаччину прибув у 1944 р. до Німеччини. Після закінчення війни, з 1945 р. оселюється в Карлсруе, де проживав до своєї смерти.

Постановою Собору Єпископів УАПЦеркви в Мюнхені 15 травня 1947 р. Владика Архиєпископ Ніканор був обраний Заступником Митрополита і Голови Собору Єпископів УАПЦеркви, а Собор Єпископів УАПЦ у Парижі 15 вересня 1952 р. надав йому титул Митрополита УАПЦ в Німеччині. Після упокоєння бл. Пам. Митрополита Полікарпа 22 жовтня 1953 р. постановою Надзвичайного собору УАПЦ в Парижі йому було надано титул Митрополита УАПЦ в Діаспорі. Митрополит Ніканор очолював УАПЦеркву в Діаспорі 16 років. Найважливішою подією за часів перебування Митрополита Ніканора зверхником УАПЦеркви на чужині був безперечно Собор УАПЦ, який відбувсь 16-18 грудня 1956 р. в Карлсруе. Цей Собор відбувся під головуванням Митрополита Ніканора і прийняв ряд важливих постанов, зокрема затвердив новий статут УАПЦеркви на чужині.

Крім своєї архипастирської діяльности Митрополит був з 1948 р. головою Богословсько-Наукового Інституту УАПЦ. З появою журналу «Рідна Церква» з вересня 1952 р. очолював як Митрополит УАПЦ його редакційну колегію. Під редакцією Митрополита Ніканора вийшов у 1949 р. Служебник, а в 1950 р. Часослов. Крім цього, Митрополит Ніканор написав і видав такі праці як «Догматично-канонічний устрій Вселенської Православної Церкви», «Історія Дерманського монастиря», «Старі церковні звичаї на Волині» та ряд інших праць, що їх друкував під різними псевдонімами в різних журналах. Митрополит Ніканор мав високу богословську освіту.

Він був великий знавець канонічного права та інших богословських дисциплін. Він вміло поєднував старі українські православні церковні традиції зі сучасністю. Це був найкращий представник нашого старого духовенства ще дореволюційних часів, великий український патріот, що всеціло себе віддав на служіння своїй Українській Православній Церкві.

Митрополит Ніканор спочив в ночі з 20 на 21 березня 1969 р. в м. Карлсруе.

Редакутор журналу «Богословський вісник» і «Рідна Церква», видань «Служебника» (1949) і «Часослова» (1950). Автор праць «Догматично-канонічний устрій Все­ленської Православної Церкви», «Історія Дерманського монастиря» (обидві — 1948), «Старі церковні звичаї на Волині» (1950), статей на церковні й історично-краєзнавчі теми.

• Рідна Церква, Ridna Cerkwa — Ukrainisches Orthodoxes Kirchenblatt, Nr. 78, Neu-Ulm 1969

Степан Іванович Скрипник народився у тодішньому центрі українського культурного життя на Лівобережжі — в Полтаві 10 квітня 1898 року. Відвідував Першу Полтавську класичну гімназію, продовжував навчання в офіцерській школі в Оренбурзі. Служив в Російській Імператорській Армії.

У березні 1918 року вступив добровольцем до кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, у складі якого брав участь у боях проти червоних у 1918–1919 роках. У 1920 р. служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. За бойові заслуги одержав старшинське звання хорунжого. У 1920–1921 роках був особистим ад’ютантом Головного Отамана УНР Симона Петлюри.

У 1920-ті роки проживав у селі Борсуки (тепер Лановецький район). У міжвоєнний період працював у кооперативних установах Галичини і Волині, належав до провідних членів Волинського українського об’єднання, навчався у Школі політичних наук у Варшаві. У 1930 році, бувши обраний послом до Польського сейму, захищав права українців у Польщі. Брав участь у церковному та громадському житті: представляв мирян у єпархіальних радах, став членом Митрополичої ради та ініціатором і головою товариства «Українська школа» у Рівному. Очолював у 1941 році організацію допомоги та милосердя під назвою Український допоміжний комітет.

1 вересня 1941 року у місті Рівне відбулося перше засідання Української ради довір’я Волині — громадського органу самоуправління на чолі з Степаном Скрипником. До її складу увійшли відомий письменник Улас Самчук, провідні діячі ОУН(б) на ПЗУЗ Ростислав Волошин, Омелян Грабець, Сергій Качинський. Того дня на засіданні Української ради довір’я на Волині створено «Тимчасову Адміністрацію Української Православної Церкви», яку очолив архієпископ Полікарп (Сікорський).

Праця на церковній ниві

Обраний заступником голови Холмської єпархіальної ради.

У квітні 1942 р. був висвячений у ієреї. 14 травня, згідно з рішенням Собору УАПЦ в Кафедральному Соборі Андрія Первозваного у Києві, хіротонізований на єпископа Переяславського.

У Почаєві вів переговори з митрополитом Української автономної церкви Олексієм (Громадським) про об’єднання двох церков, підписав 8 жовтня 1942 р. «Акт поєднання».

Заарештований гітлерівцями на українських землях та ув’язнений у тюрмах Чернігова і Прилук, з 1944 р. жив у Варшаві, згодом — у Словаччині, пізніше — у Німеччині, де очолював єпархії в Гессені, Вюртенберзі.

1947 року на північноамериканському континенті обраний первоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади.

З 1949 очолив УПЦ в Америці та добився об’єднання з єпархією архієпископа Іоана (Теодоровича) на соборі в Нью-Йорку того ж року: владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а його — заступником митрополита та головою Консисторії.

Збудував церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруку: тут знаходяться Консисторія, друкарня, бібліотека, музей, духовна семінарія Святої Софії, церква-пам’ятник мученикам за свободу України, редакція журналу «Українське Православне Слово».

По смерті митрополитів Іоана (в 1971) та Никанора (в 1969) очолив УПЦ в США а також діаспору в Європі та Австралії.

У 1963 і 1971 зустрічався з Константинопольським Патріархом, домагався повернення УПЦ прав, якими вона користувалась до 1686 (екзархат у складі Константинопольського патріархату).

На початку 1976 року виступив на захист українського священика, радянського політичного в’язня, отця Василя Романюка (майбутнього патріарха Володимира), який демонстративно вийшов з-під ієрархії Російської православної церкви і оголосив про перехід до ієрархії УАПЦ.

Підтримував рух в Україні за відродження Української Автокефальної Православної Церкви, який почався в 1988 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України.

Патріарх УАПЦ

На Всеукраїнському Православному Соборі в Києві 6 червня 1990 року, за участю більш як 700 делегатів з усієї України (серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків), Собором затверджено факт утворення УАПЦ і обрано його Патріархом Київським і всієї України. 20 жовтня 1990 після 49-річної розлуки прибув в Україну митрополит Мстислав (Скрипник) (Літературна Україна, 1990, 25 жовтня). Вже 27 жовтня відбув з душпастирським візитом до Львова.

А вже 18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: став першим Патріархом УАПЦ. Після створення 1992 р. УПЦ КП, проголошений її Предстоятелем з титулом Патріарха.

1992 року передав прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР новоствореній українській армії; бойовий прапор зберігається в музеї Збройних сил України.

Помер у канадському місті Ґрімсбі. Похований у крипті собору святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку, США.

Улюблені у Христі дорогі брати архиєреї, духовенство та всі вірні:

З великою журбою хочемо повідомити вас про упокоєння Блаженнішого Митрополита Константина, вранці 21 травня 2012 року на 76 році життєвої подорожі, Правлячого Ієрарха Центральної Єпархії та Предстоятеля нашої Святої Української Православної Церкви в США.

Блаженніший митрополит був хворим декілька тижнів тому і його було виписано з місцевої лікарні Піттсбургу лише 3 дні тому, що дозволило йому бути присутнім на святкуванні 40-річного ювілею Архипастирського служіння разом з вірними нашої Святої Української Православної Церкви в США. Це святкування відбулося у парафії Успіння Богородиці, МакКіс Рокс, ПА з присутністю його братів Українських Православних ієрархів та єпископами інших православних юрисдикцій, його родини зі Сполучених Штатів та його улюбленими духовними чадами, духовенством і вірними УПЦ в США, Південної Америки та Європи.

Боже духів і всього тілесного, Ти смерть подолав і диявола знищив, і життя світові Твоєму подав. Сам, Господи, упокой душу спочилого раба Твого Митрополита Константина у місці світлім, у місці квітучім, у місці спокою, де немає ні недуги, ні журби, ні зітхання. Всякий гріх, що вчинив він словом чи ділом, чи думкою, як Милосердний і Чоловіколюбний Бог, прости, бо немає людини, що жила б і не згрішила. Правда Твоя – правда вічна і слово Твоє — істина. Бо Ти єси воскресіння, життя і спокій спочилого раба Твого Митрополита Константина, Христе Боже наш, і Тобі славу віддаємо, з Предвічним Твоїм Отцем і з Пресвятим, і Милосердним, і Животворчим Твоїм Духом, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

З любов’ю у Христі,

† Антоній, архиєпископ

† Даниїл, єпископ

Митрополит Антоній (в миру – Іван Щерба) народився у 1947 р. в Шароні (Пенсільванія, США). Вивчив теологію в українській семінарії св. Андрія у Вінніпезі та соціологію в університеті того ж міста. Перше служіння здійснював в Українській митрополії в США, яка веде своє походження від двох структур, що виникли у 1921 і 1942 рр.. в Україні. У 1995 р. це церковне співтовариство перейшло під юрисдикцію Константинопольського Патріархату на правах автономної митрополії. При цьому більшість духовенства Української митрополії без зайвого розголосу було перерукопокладено за участю єпископату Константинопольської Церкви через невизначеність канонічного статусу кліриків.

Майбутній митрополит Антоній був висвячений у диякона 1 жовтня 1972 р., у священика – 26 листопада 1972 р. Протягом декількох років служив в Ембріджі (Пенсільванія) і Хеммонді (Індіана). Вже після поставлення на пресвітера навчався на теологічному факультеті Університету Loyola в Чикаго і Університету Purdue (Індіана). Прийняв чернечий постриг у 1982 р., отримавши ім`я Антоній. Був висвячений на єпископа в 1985 р. і призначений ректором і адміністратором семінарії Святої Софії, і ніс цей послух до 1989 р. Потім отримав призначення до Австралії, де залишався на чолі української єпархії до 1997 р, коли був зведений в сан архієпископа. У 1998 р. був поставлений на чолі проекту нового комплексу, що включає центр архівів і досліджень, семінарію, бібліотеку та український музей в Нью Джерсі. У 2010 р. архієпископ Антоній був обраний скарбником Асамблеї канонічних єпископів Північної Америки і поставлений на чолі комітету фінансових справ.

Після смерті Митрополита Костянтина (Багана), глави Української митрополії в США, 21 травня 2012 р. архиєпископ Антоній став місцеблюстителем митрополичого престолу. Він був обраний митрополитом 6 жовтня 2012 собором духовенства і мирян Української Церкви в США. Вибори були підтверджені Святішим Синодом Константинопольського Патріархату. 21 жовтня 2012 Патріарх Константинопольський Варфоломій зустрівся з митрополитом Антонієм.

Українська Автокефальна Православна Церква (1942–1944) — архієпархія у підпорядкуванні Польської Правславної Церкви визнана всіма помісними православними церквами — окрім РПЦ. Припинила існування після зайняття території України радянськими військами, проте продовжує діяльність в еміграції та в діаспорі.

Після поразки визвольних змагань (1917–1921 рр.) Західна Україна опинилась під владою Польщі.В 1924 року Константинопольський патріарх Григорій VІІ надав Томос та визнав Польську Православну Церкву автокефальною. На той час до 80 % вірних цією церкви були українцями.

В 1939 року — після пакту Рибентропа-Молотова, Західну Україну було зайнято радянськими військами. Одразу після цього розпочались репресії НКВД щодо церкви. А московський патріархат розпочав активні дії, щодо підпорядкування польської церкви Москві. На Волинь прибув патріарший екзарх, архієпископ Миколай Ярушевич, місцевих ієрархів було змушено приїхати до Москви і скласти там заяву вірності Московській патріархії. На землях, що увійшли до складу  СРСР перебували п’ять ієрархів ППЦ. З них двоє —Митрополит Полікарп Сікорський) та Митрополит Олександер ( Іноземцев ) відмовились визнати зверхність московського патріархату.

В1941 року — після окупації гітлерівською Німеччиною, на території України діяло дві православні церкви: т.з. Автономісти на чолі з архієпископом Олексій Громадський , що підпорядковувались московському патріархату. 18 серпня 1941 року у Почаївській Лаврі архієпископ Олексій провів «обласний собор єпископів православної церкви в Україні» за участю владик Симона, Пантелеймона, Веніаміна, пізніше підтримали рішення синоду єпископи Антоній і Дамаскин. Вони й надалі визнавали себе частиною Російської православної церкви з центром в Москві.

Собор Єпископів УАПЦ в Пінську(1942 р.). Архиєп. Олександр Іноземців та Ариєп.Полікарп. Архиєп. Ніканор, єп. Юрій Кореністов та архиєп. Ігор Губа.

Протягом 1941 року митрополит Польської православної церкви Діонісій Валединський) виступав за ліквідацію неканонічного розколу, який був створений за ініціативи радянської влади. Проте німецька влада вступила в контакт з «Автономістами» та сприяла їх діяльності.

В цей же час рішенням митрополита Діонісія було відновлено чотири українських єпархії: Поліська (Олександр), Луцька (Полікарп), Кам’янецька (Олексій) та Житомирська (на той час не мала владики). В планах митрополита Діонісія було провести об’єднання решти українських земель, що перебували під німецькою окупацією, в єдину церкву й створити автокефальну Українську православну церкву на грунті Томосу 1924 року. Але з огляду на неприхильне і вороже ставлення окупаційного режиму до українського руху взагалі і церковного зокрема плани не набули втілення.

Декретом від 24 грудня 1941 року митрополит Діонісій затвердив єпископа Полікарпа на посаду адміністратора «Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України» з наданням йому сану архієпископа. Від цього бере свій початок існування Української Автокефальної Православної Церкви. Свій канонічний статус юрисдикція архієпископа Полікарпа базує на зв’язку з митрополитом Діонісієм — першоієрархом помісної церкви визнаної всіма православними церквами (окрім РПЦ).

У вересні 1941 року у Києві було створено Всеукраїнську православну церковну раду, що об’єднала відновлені парафії міста, зокрема було отримано від міської влади дозвіл на відкриття Володиирського собору. У грудні того ж року до Києва прибув автономіст владика Пантелеймон Рудик, активна діяльність якого призвела до того, що більшість церков і всі діючі монастирі перейшли на бік автономної церкви, а автокефалісти залишилися з Андріївським собором та церквами на Солом’янці і Деміївці.

Для становлення нової ієрархії архієпископ Полікарп звернувся до архієпископа Поліського та Пинського Олександра .У другій половині лютого 1942 року у Пинську архієпископами Полікарпом та Олександром було висвячені наступні владики:8 02 берестейський –Юрий Кореністов  9.02 чигиринський —  НІКАНОР Абрамовіч, 10.02 уманський —Ігор Губа

З кінця 1941 року німецький окупаційний режим почав розправлятися з усіма проявами української національної активності, ліквідував Українську національну раду, газету «Українське слово», розстріляв склад редакції. В межах такої політики у лютому 1942 року окупанти заборонили діяльність Всеукраїнської православної церковної ради.

Лише у березні 1942 року до Києва змогли нарешті прибути два автокефальні єпископи Никанор та Ігор, проти яких одразу розвинув протестну діяльність автономний єпископ Пантелеймон. Німці офіційно зберігали нейтралітет, але насправді всіляко підтримували «автономістів».

Хіротонії відбувалися вдосвіта в каплиці святих рівноапостольних Кирила та Мефодія, що в стилобаті собору апостола Андрія Первозванного. Усе це проходило у великій таємниці, адже німецька окупаційна влада могла легко припинити процес церковного відродження й заарештувати архієреїв. Усі хіротонії звершувалися з благословення архієпископа Полікарпа (Сікорського) та Предстоятеля Польської Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Діонісія (Валединського). Архієпископ Полікарп на той час виконував канонічно надані йому функції церковного адміністратора на українських землях.

• Фотія Тимощука (9 травня),
• Мануїла Тарковського (10 травня),
• Михаїла Хорошого (12 травня).
• Мстислава Скрипника (14 травня),
• Сильвестра Гаєвського (16 травня),
• Григорія Огійчука (17 травня).

8 жовтня 1942 року до УАПЦ приєднався митрополит-«автономіст Олексій. Проте, у травні 1943 року дорогою із Кремінця в Дубно невідомі напали на автомобіль, в якому їхав митрополит Олексій, і вбили його. На місце покійного було обрано єпископа Дамаскина. Інші єпископи цієї — Симон, Пантелеймон, Веніамін, Анатолій — залишились в автономній церкві, та за допомогою німців не допустили до росту авторитету УАПЦ в Україні.